keep calm and carry on

Не будучи раптовою людиною - не міг щось говорити відразу. І ніби смерть це не новина, але коли починаєш сухати пісні стискає і всі слова застряють і губляться.
Його пісні співпали з роками моєї студентської юності. Безтурботність, плани, мрії, емоції, розкутість. На записи грошей не було, але вже якраз почало з’являтися fm радіо, і воно зовсім не схоже на те радіо, яке було до того. Патлатий веселий чувак співав про танець пінгвіна і це було весело. Смерть занудству. Його пісні були зрозумілі, пісні мого часу і мого настрою. Пісні молодості. Зараз з нього хочуть зробити якогось пророка і філософа.Бррр, люди, ви подуріли. Це що за національна традиція така, кожного веселого чувака який співав чи писав, наряджати в смушеву шапку і домальовувати вуса. Збийтесь люди.
Скрябін пішов, час студентської юності пройшов.
Але...щось завжди лишається...десь там...глибоко...в середині.
Земля Тобі пухом

Двоє дітлахів їдуть з мамою - старший хлопчик та менша дівчинка. Хлопчик насмілився і попросив у водія білетиків. Водій виявився людиною щедрою і дав малому цілу пачку, ще не розірваних білетів. Все одно вони нікому більш не потрібні. Треба було бачити очі малих, щиро розкриті від несподіванки та радості від такої вдачі. Іншу частину дороги вони все примірялись, як вони їх розділять і кому скільки перепаде. Мама правда ділити не давала, приходилось чекати.

Першим ми зустрічаєм трубача. З великим майже квадратним ранцем. Він говорить по мобыльному і когось явно чекає.

Другим, через зупинку, контрабасиста, який тягне свого контрабаса і рухаєтья на зустріч трубачу.

Ще зупинка і два гітариста.
Проміжок між музикантами зменшується і до них підходить клавішник.

Всі разом вони йдуть в сторону контрабасисита. Ну і трубача, звісно.

Вертаючись пішки додому, зустрів веселу трійцю. Троє хлопчаків школряів несли булочик і солодку воду. Веселі, щось підсміювались і вертілись. Один підійшов і ввічливо попросив відкрити воду.
Перша моя думка була, що це розіграш – от я зараз крутну і воно бабахне. Вони ждуть- я кручу. Причому навмисно пляшку тримаю дуже близько до того, що найближче і просив відкрити. Спокійний, значить не жарт, вибуху не буде. Кручу, але вона ж таки не крутиться. Ага, значить прикол в тому, що пляшка спеціально заклеєна і не крутиться. Тепер, значить, я буду тут мучитися, а вони спостергіати і розважатись. Що ж крутим далі. Пляшка туго, але відкрилась. Малі зраділи, подякували і почимчикували далі. Я ж пішов в свою сторону, а параноя – це всеройоз і надовго :) .

Він чекав їхнього приходу. Проводив час в роздумах - обдумуючи зустріч та способи протидії. Спалахи думок в його мозку були схожі на дешеві підмочені феєрверки - дрібні та бліді спалахи, які ледь відриваються від землі. В результаті він вирішив зупинити їх музикою, як він вважав, прекрасною музикою. Концертом Скарлатті. Заходять, а проти них звучить Concerto Grosso in F major. План здавався йому, якщо й не повністю переконливим, то надійним, так точно. Причому в цей момент такий план виявився єдиним.
Худорлява і висока статура старого, з втягнутою головою в плечі, зсутулений. Прислухається до звуків дощу знадвору, які для нього гучніші і виразніші за добре знайому музику. Заціпенівший, постарілий в моменті та втомлений. Очі закриті, дихання важке, захоплюючи ротом повітря. Наївний від ваги роки, хоча, якщо бути чесним, реалістичністю він ніколи не відзначався. Не таким він був. Збайдужіло очікував.
Все сталося швидко. Кінематорграфічно і буденно. Двері зламані. Меблі поламані, а речі повсюди розкидані. Вони нічого не шукали і нічого не забирали з собою. Тільки руйнували. Байдужі та відсторонені. В їхньому світі не має музики, їхній світ об'єднував чистий та світлий храм спортзалу. Зникли як і появились, з темряви в темряву.
З розломаних дверей в ніч блимало світло перекошеної люстри. Було чутно музику, з чудом вцілілого програвача. Музика була єдиним живим елементом в цьому мертвому, темному і мокрому світі.

думки як каламутні дощові потоки
крутяться на місці, переносять сміття та бруд з місця на місце
шукають вихід, але впираються в перешкоди
Слабіючи намагаються сховатися в перанасиченому грунті
Безуспішно, до стану застояної та поцвілої калюжі.

Околиця звідки відправляються по навколишніх селах. Місце людне, з дешевими генделиками і магазинами. Серед відїжджаючих завжди є певна кількість місцевих забулдиг. Вони нікуди не їдуть, але добровільно втягнуті в процес. Звичний картина. Незвичним був один з таких "місцевих". Все як має бути - напідпитку, з сіро-синім кольором обличчя, в неохайному одязі. Проте його образ доповнювали цікаві аксесуари - акуратно зав'язаний новий яскраво-червоний шарф та та така сама шапочка. Одне й інше клубне - спартаківське.
От цікаво звідки взявся цей фанат московського Спартака в українському закапелку між Білоруссю та Польщею.

Маленька дівчинка сидить на колінах в молодого батька і вони разом чекають ранішній автобус. Він її розгойдує її і в ритм розгойдувань мала вголос рахує. Рахує і загинає пальці. Пальці загинаються дуже нерівномірно, а тому вони дуже швидко закінчуються - десь відразу після "шість". Мала сміється і кричить "нє, нє. стій. давай спочатку". Починаються спочатку. Проходять далі, але десь в районі "семи" пальці знову закінчились. Де ж це далеке і недосяжне "десять".

життя як затяжна недуга
хворобливі піділіткові загострення
кризи середніх років
сезонні коливання
невиліковна невблаганність старості

Нове цікаве відчуття. Ти йдеш містом, яке наскрізь прошиває хурделиця. Сніг куриться наче дим, здіймається на вітрі догори. Вузенька, нерівна стежка в снігу. Перед мостом, стежка припиняється і ти розумієш, що цим мостом ніхто ще не йшов, а сліди попередників старанно затерті снігом. Всередині міста не проторена стежина, вдень. Ти йдеш першим -"б'єш тропу". Місто змінилось, для нього такий стан речей неприродній. Тендітне все таки утворення, це місто, самовпевнене.