keep calm and carry on

Магазин побутової хімії та косметики. В них регулярно проводяться всілякі акції зі знижками,коли друкують спеціальний чек з датами акції, умовами і товарами, які можна купити зі знижкою.
Вам знижка. Називає дати. Скільки процентів знижка. Пауза. Відчувається незручність. Знижка на щоденні прокладки. Далі вже швидше, намагаючись покінчити з цим. Може вам треба кому купити, чи подарувати. Далі знову пауза, знову ніяковіє. Подарувати ви цей чек не можете, що б отримати треба ваша дисконтна картка. Очікує реакцію, розглядаючи прилавок. Беру, дякую, іду. Здається видихнула з полегшенням.
Для повноти картини - я чоловік і трохи навіть бородатий :)

Дежавю якесь з цими вулицями та переходами. Жвава вулиця. Молода мама, нагружена сумками, розмовляє з малою дитиню років 2-3. Перехожа молода жінка запитує чи не її зве дитина з іншої сторони вулиці. Рух дуже жвавий, причому з іншого боку ще виїзд з провулка. На іншій стороні дівчинка років 5-6. дитина явно в істериці. Вона вже не кричить, присіла біля огорожі дороги, заховала голову в коліна і тримає руками голову. Ні на що не реагує. Мати заявляє що дитина її і починає волати щоб та переходила до неї махаючи руками. Переходу там немає і близько. Так як дитина не реагує починає кидатися їй на зустріч, поміж машинами і продовжу махати що б та йшла до неї. Водії просто зупинялись. Якось перейшли.

Старий чоловік на інвалідному візку вперто їде вгору по мосту. Дуже помало, натужно, долаючи кожен сантиметр. Під руками тримає костилі, одяг чистий, хоча і поношений, погляд не божевільний і на бездомного не схожий. Рухається він по проїдждій частині, проти руху і навіть не з самого краю дороги. Чим ближче до верху мосту, тим менше часу в машин для маневру, що б його не зачепити. Людина, яка рухається до власної смерті, має право...

Спека. Порожній довгий коридор стоматполіклініки. Молода медсестра, проходить з кінця в кінця, то когось шукаючи то без видимих цілей- схоже просто вбиваючи час. Вона невисока з пишними формами, римським профілем і гладко зачесаним назад волоссям. Пікантність ситуації в тому що, вдягнута вона провокуючи - під лікарським світлим та досить прозорим халатом, тільки чорна ажурна білизна.
Не вистачає вивіски при вході - "обережно іде реалізація фантазій. працюють люди"

Він прийшов вночі. Солдат чужинець.попросив молока і зашити де що з речей. Сидів чекав, поки мати зашивали. Діти роздивлялись форму. Він був пригнічений та трохи зляканий. Солдат чужої армії, який готувався до війни. Він не знав їхньої мови. Кілька слів та жести. Перед тим як вже іти подякував і сказав, що рано вони виступають і почнеться. Попереджав. Щось намагався розповісти про свою сімю, яка лишилась десь там, а його забрали до війська. Заплакав і пішов. Перед світанком почало гуркотіти, потім заграва. Почалася війна.

Прогулюються разом. Вона вища від нього. Ситуація ускладнюється високими підборами. Весна навкруги, все цвіте, сонце просвічує молоде зелене листя. Настрій. Він стає навшпиньки і кладе їй голову на плече. Дотягуватись, щоб поцілувати навіть не пробує.

Для реставрації добре підходить таке свято душі як суботник. До суботника проводиться попередня робота з складанням списків учасників дійства, явка яких обов'язкова з підписами у відомості. Попередні торгування і відмовки. Прелюдія.
Саме ж свято починається зранку. в годині 9 коли на вулиці десь біля нуля, іде щільний дощик який час від часу перетворюється на не менш щільний сніжок. Завбачливі аборигени які довідалися про суботник сміття носили мішка напередень-все рівно ж будуть прибирати. Учасники ж збираються з стійким переконанням, що вони садитимуть дерева, ну в крайності квіти. Реманенту приходиться чекати ще хвилин 30-40, стоїш під дощем та думаєш про вічне. Коли роздають лопати, вила і граблі то з ними ще треба з кілометер перти до об'єктів. Страшна сила, оті люди з вилами, які мандрують повз базар. Всі оглядаються, з маршруток роздивляються, але тактовно питань не ставлять. Ні дерев ні квітів звісно нема, але є гори сміття з яким треба нещадно боротися. Нещадно, але тільки на розмір виданих сміттєвих пакетів. Скільки видано - стільки навантажено. Після чого зміна дислокації на інший об'єкт. Так кілька разів. Саме цікаве наступає потім.
Після радянської праці - радянський відпочинок. Я був переконаний що подібні заклади перевелися, але ні це просто релікт 80-х. Причому стилістика збережена у всіх дрібницях. Обстановка залу з відшліфованими довгими лакованими лавками, закритим на ключ туалетом і барменшою, яка грізно цікавиться чи будем ми щось замовляти, перед тим як той туалет одімкнути. З відчинених дверей кухні шкварчить і жариться риба, самотній постійний клієнт цідить своє пиво з горілкою, поглядає на ударників праці і блаженно посміхається. Промовляючи "ех комомолці", але далі думка губиться і він знову посміхається. Потім навіть намагаєтся встати, але грізна барменша, по розмірах яка мало поступається свому шинквасу, строго Володю вертає на місце.
Коли вище начальство робить об'їзд то трударів під дощем не знаходить, тоді воно хвилюється, але старші товариші не моргнувши оком заявляють, що всі працюють в іншому місці їм правда не вірять і підозрюють що вони п'ють.
В буфеті тепло, в кутку стоять самотні граблі, за вікном мряка, на столі горілка та оселедець, а з телевізора, що підчеплений під стелею, передають японські барабани.
Комсомол назавжди.

Темна вулиця карпатського села. Дорога дуже нерівна вся в камінні та вибоїнах. Дякуючи вечірньому морозцю, до того ж, дуже слизька - вкрита льодом. Темно і слизько. Йти по такій дорозі то справжнє випробування. Промінь ліхтарика обмацує нервіності на дорозі. За ці нерівності намгаєшся зачепитись. що б не ковзати. Час від часу підстрибуюєш і все таки ковзаєшся, намагаючись при цьому втриматись за супутників. як тут не загадати про великурогату худобу на льоді.
Раптом з темряви чується металічне побряцування, яке наближається. Місцевий велосипедист хвацько обминає нас на потріпаній “Україні” і зникає попереду в темряві. Мовчки та без ніякого ліхтаря.
Справжні велопрофесіонали не по змаганнях катаються, а скромно поспіашають в передсвятковий вечір в сільпо. Глядачами ж їм випадкові перехожі.

Вона говорила в телефон захований глибоко в капюшоні. Вона вся була глибоко схована в тому капюшоні з хутром. Назовні був тільки голос. Школярка. Морозний вечір по зимовому темний.
“Ця вчителька якась дурна. Ну що можна написати за твір на тему - щоб ви спитали в тварин як би могли з ними поговорити?!”
Все йшла та бідкалася. Думаю вона так може годинами.
Назовні тільки голос.

Сусіди один від одного закриваються високими парканами. Матеріали різні - одні металеві, інші бетонні, треті будують товстелезні стовпи і муровані стіни між ними. Спільна хіба що висота - близько двох метрів. Причини житейські хтось комусь просто набрид і вони стираються сварками, а хтось хоче сховатися з своїм життям шумним і веселим чи навпаки не дуже веселим.
А далі ситуація, як з лялькового театру натуральних розмірів. На фоні яскраво синього осіннього неба, помереженого рваними білим хмарками, з за паркану появляється по-пояс сусідка. Висота вище головий і треба дивитися зверху вниз. Силі дії на не підготовлених глядачів може позаздрити театральна постановка академічного театру. Це, я вам скажу, не гамлетівський Привид Вітця, це значно веселіше. Після появи вона починає бідкатися, що майстри помилилися і з цієї сторони такого високого робити не мали, а тепер не можна переробити. Сторона ж “мирна”. Тепер що б поспілкуватись їй треба приставляти драбину, а якщо поділитись насінням то треба кілька разів кидати, щоб перекинути. Самій смішно. Отаке от життя. Тепер щоб не волокти даремно драбину треба спочатку погукати чи хтось є живий. Камерні перестукування практино.
І не вір тепер що всі наші стіни у наших ж головах- берлінські стіни у головах.