автобус

[odyn_owl]

 "Господь говорит каждой любящей душе: Я был ради вас человеком, если вы не станете ради Меня богами, то будете ко мне несправедливы. Моей божественной природой обитал Я в вашей человеческой природе, так что никто не знал Моей божественной власти и Меня видели странствующим, как всякого другого человека. Так и вы должны скрыть вашу человеческую природу в Моей божественной природе, дабы никто не узнал в вас вашей человеческой слабости и ваша жизнь стала бы божественной, так что не признавали бы в вас ничего, кроме Бога." Мейстер Экхарт

Я мимоволі підслухав телефонну розмову дівчини, яка їхала поруч в автобусі. Дорога  на Судак. Я не знаю хто вона і звідки, і не запам`ятав куди вона їхала, в памяті лишилася лише коротенька частина її розмови, кілька фраз. Ці фрази вргузли мені в свідомості, ніби завязлий в піску автомобіль шофер якого вже змирився з тим що вгруз і перестався боротися з піском. Суть фраз зводилася до того, що вона розпитувала чи стигне для неї вже вечеря і що саме її чекає на вечерю. вечеря..невеликі старанно вмебльовані кімнати, світло що перефарбованим пробивається через штори, відчинені двері на дворик - з старими прсидженими кріслами знятих з автомобіля і виноград...хвиля уяви  відхлинула лишаючи від реальності...вечеря..їжа...думки прокручувалисяв назад...згадував коли я востаннє їв...ранок каньон, печера перепочинок, шматочки чорної шоколадки з печивом, вода...далі вглиб...ранок, світає, свіжість що межує з прохолодою, ретельне прожовування бутерброда, кожен шматочок...ніби дивишся на себе зі сторони і стає смішно від цього ранкового вдумливого жування....день був цікавий, весь час на ногах, пройшли майже весь Великий кримський каньон, купалися в холоднючій воді...”пішки”,”попутки”, “автобуси” мінялися і чергувалися...весь день в дорозі, попередні дні теж були в дорозі...одежа та взтуття були в пилюці...за вікнами проносились поселення і дорога все частіше починала вихилятися серпантинами. Сонце відкидало все косіші тіні за вікном..тут швидко стає темно, а там куди ми їдемо ще швидше...вечір находить..і відгукуючись на ті фрази я розумів що мене ніхто не чекає там куди я їду, не чекають ні люди не вечеря не постіль...і це мені до ідіотизму подобалося, там ну ніііііііііікоооооооооого і нііііііііііічооооооооого не чекає...супер...всі і все зі мною....ми всі разом...туди...я був щасливий....повсякденна тиха та сита монтонність залишилась позаду. тіло наповнювало відчуття сили та свободи...вона вийшла во одному з поселень і зникла у вулиці...дорога продовжувалась...нас чекало мореі і дивна спільнота дивних і дуже різних людей, але ми про це ще не знали...було тільки надзвичайне сильне бажання рухатися туди - в сторону моря і море видавалось чимось на зразок землі обітованної, яка ніколи не давалася просто і життю на якій завжди властива суворість...на захід за сонцем.  

Comments

[lana-svitankova.livejournal.com]

Файно

[odyn-owl.livejournal.com]

дякую :-)

[lana-svitankova.livejournal.com]

у мене теж часто буває, коли їду кудись - виникає враження, наче не я сиджу коло вікна, не повз мене пролітають вогні-авто-люди-будинки, а я дивлюся з великої кульки на то все. І такий спокій огортає, аж дивно