посмішка

облізлий старий і вицвівший. його помережене густою сіткою морщиною обличчя намагалося викрутитися в посмішці. чим більше прикладалось зусиль тим посмішка ставала не природнішою і жалюгіднішою, тим менше в ній лишалося смішного, втрачалася навіть ті крихти правдоподібності які були на почтаку. очі починали сльозитись, зрадлива жилка пульсувати біля ока. його огортав розпач, він розлився неначе жовч по тілу паралізовував і створював гіркий присмак в роті..очі почиали сльозитись і крихти того настрою яким він так щиро хотів поділитись губились. він не розумів щ він робить. посмшішка яка переходить в гримасу болю, очі  в якихнесміливий порух радості змінюється страхом і розпачом, перелякані  маленькі звірки. він не знаю куди свої руки...сором за намагання посміхнутись, ще не сформована огида до себе яка піднімається до горла комкої теплуватою блювотини. погляд намагається зупинитись на чомусь неживому, не на людях їх погляд оминає швикдо ковзаючи по носках черевиків, краями одежі.слабкість теплуватий спазм зсередини, ноги підгинаються і тіло незграбне, негнучке тихо осідає долі. вираз обличчя вклюкає, так само як думки і емоціїї. в голові крутиься єдина думка розчинитися, ця думка вкутана в ковдру байдужості і та ковдра стискається..погляд все більше гасне. губи розкриті і здається назовні виривається легенкий свист в якому важко зрозуміти смисл, губи дрібненко тремтять і обличчя перекошується. негнучкі пальці куйовдять волосся, незграбний рух негнучких пальців по мякому рідкому волоссі...морщини біля очей мають земльний колір. тіло осідає повністю на землю. він тримає власні коліна - якщо він їх відпустить вони з сухим тріском відлетять..впереши обличчя в коліна мовчить...сором зміняється байдужістю, память безжалісно вбиває рештки спогадів, каральна операція без зойків і стогонів, спогади тихими тінями падають і зливаються в одну тінь...він вже не памятає навіщо хотів посміхнутись чи кого розвеселити, та людина вже давно пройшла повз, можливо навіть не помітила цієї спроби. сил і бажання втставати нема, ворушитись тж...серед літньої спеки стає так холодно що можна замерзнути, але сну нема...сну нема...скамянілість...

(no subject)

відчуваю себе кораблем борти якого зі скрипом розходяться, тріск деревини і скрип залізних конструкцій які витягаються з дерева. я ніби стаю ширший і іширший, а в щілини які появилися починає литися солона морська вода. тріск...в воді плавають тріски і зихим гуркотом перевалюються досвіди мого трюми вже вкриті водою..ватерлінія вже давно сховалася у воді.. корабель все більше стає некрованим і все менше виступає над водою...спротив морю все слабший і слабший...мізки все більше змиряюються з поразкою, і гарячкові спроби вертіти рулем стають вс рідші і рдші. праапор вицвівший і рваний бовтається на щоглі.

створення власного світу вело до самотності, яку треба було прийняти беззастережно. тут не було з ким торгуватись і йти на компроміси, цей шлях був надто однозначний і досить проторений.не можна ж дурити себе вічно гепі ендів нема, є або одне або інше. або змимрись з брехнею і повір в неї або будь сам. інакших варіантів нема. ти або віриш в брехню що ти комусь потрібен і цікавий, і намагаєшся полегшити людині її життя в цій брехні, і собі, до речі теж. або лишаєшся сам. тебе можна не можна любити, тебе можна тільки терпіти, або використовувати один одного. і не треба іллюзій, пора вже пристрелити власну наївність як загнананого коня на перевалі. або лишатися з нею і перестати надіятись на щось чи на когось. на світі нічого і нікого немає. добрий бог не веде нас по світу він або садист або вмер..краще щоб він вмер, тоді його принаймні можна буде любити.

намгання змиритися з самотністю. неначе в клітці з лютим звіром.поістіна напруга і ні в кого нема сил на повну перемогу, постійна гризня - рани і кров, і кожен в свому кутку виє на той  самий місяць.

я дуже добре памятаю той зимовий вечір.. місиво грязного снігу, брудне і тьмяне світло ліхтарів і дитячий магазин..освітлена вітрина з іграшками...думка яка пронизує неначе блискавка думка яка породила емоції, миттєво...я дивися на цю вітрину і до мене ніби вернулась память, страшна память. про те що я похоронив свою єдину дитину і більше ніколи дітей в мене ніколи не буде. я навіть не задумувався звідки взялася та думка і наскільки вона реальна...це було настільки сильно, що решта думок і емоцій, вся логіка була витіснена, все моє єство заполонив саме той смуток, СПОГАД. і я думав не про тещо я насправді ніколи не мав дітей, а тільки про те що я не був на тій маленькій могилці...страшно...я не розумію звідки це прийшло, але що воно не пройшло це факт.